Новости Блог Статьи Полезности Контакты Главная
Поиск

Первый семейный web-журнал настоящих харьковчан

 

Журналы » Статьи » Детский мир

 

Даня і партизанська слава

Наприкінці літа, коли майже всі друзі пороз’їхалися, і робити стало нема чого,окрім,як бігати по селу та горобцям дулі показувати, Даня знайшов книжку «Діти партизанських лісів». Ой, як він шкодував, що залишився сам! Організували б з хлопцями партизанський загін! Спробували б і собі стати героями! А так…Чекати до наступного літа? Ще й скоро йти до школи…Що там розповісти цікавого?

Організували б з хлопцями партизанський загін! Спробували б і собі стати героями! А так…Чекати до наступного літа? Ще й скоро йти до школи…Що там розповісти цікавого? А Елеонора Василівна обов’язково запропонує написати твір «Як я провів літо». І що він напише? Як з хлопцями під час служби у церкві забрався з чорного ходу і у саморобний гучномовець почав вити і плакати так, що до церкви після цього сам отець Григорій боявся заходити? Чи, як зробивши макет голови велетенської акули, тишком підплив до рибалок і роззявив їй пащу, що стало причиною цілої низки подій, ніяк не передбачувальних заздалегідь? Так то: виклику рятівників служби МНС, спеціального випуску новин, загальної паніки у Манченках та двох днів у льоху, куди його «від гріха» закрив дід…Ні! Елеонора Василівна цього не зрозуміє. Як, і позаторік, не зрозуміла вона його спроби довести, що температура горіння одеколону менша за температуру горіння дерева. Тобто в теорії може це і не було вірним, Даня не знав, але на практиці все виглядало саме так. А хлопці йому не повірили! Це було образливо. Тому наступного дня Даня приніс до школи одеколон, зробив з нього кілька «доріжок» крізь увесь клас, не встиг усе закінчити на перерві і підпалив прямо під час уроку. Треба сказати, що ці доріжки закінчувалися як раз біля стільця Елеонори Василівни. Тому через декілька секунд вона опинилася «в облозі» неспростовних Даніних доказів.
 

Ой,та що там казати! Незлюбила вона Даню з самого першого дня знайомства. А чому? Ну хто, скажіть, винен, що в неї таке чудернацьке ім’я: Е-ле-о-но-ра? З першого дня запам’ятати таке переляканому першокласнику геть неможливо! Чому ж тоді ображатися, що з незвички тебе назвали не Елеонорою, а Леопардою Василівною? Ну приклеїлася ця «Леопарда» до тебе (і навіть директор школи, Даня сам,на власні вуха чув, ласкаво так називав її: «Наша Леопардочка з 1-Б»), але ж це - ненавмисно!
  

Від таких думок йому стало зовсім сумно. Літо набігало кінця, повернення до Харкова, а там вже і до школи, було неминучим, а він так і не зробив нічого цікавого. І раптом він придумав! А що, як самотужки вирити справжню землянку? Цього точно ніхто з хлопців не робив! Придумано – зроблено. За кілька годин у дворі біля воріт з’явилася величезна яма. «Половину роботи зроблено»,- радісно подумав Даня. І, хоч у нього боліли руки й ноги, чимдуж побіг до хати, щоб прочитати: що ж робити далі. Але його доля на цей раз відвернулася від нього. Не встиг Даня вбігти в хату, як надворі почувся дивний гуркіт. Даня визирнув у вікно і ледь не зомлів, бо побачив, як із його недобудованої землянки дуже голосно разом із велосипедом намагався вилізти дідусь. Він повертався додому, коли несподівано зустрівся з черговою ідеєю онука. Звичайно, з землянкою Даня розпрощався. До півночі під суворим наглядом діда і ременя він закопував свою мрію. А вранці, щоб хоч якось загладити свою провину, взявся допомагати діду лагодити велосипед. Ні, до велосипеда його не підпустили, але інструмент подавати дозволили. І ось, коли чергова гайка ніяк не хотіла закручуватися у старих дідових руках, Даня згадав, що від нагрівання метали розширюються, і, з добрих намірів, нагрів її на вогні… І треба ж було такому статися, що саме за неї й вхопився навпомацки дідусь…
  

На цьому Даніно літо й скінчилося. Ввечері з Харкова приїхав викликаний дідом батько і забрав сина додому. Та всю дорогу Даня міркував: «Чи налізла б ця клята гайка, якщо б дідусь взявся за неї трохи згодом?»

                                                                                                         

  О. Константинов

 

Версия для печати